Електричний телеграф - це система обміну текстовими повідомленнями, котра в основному використовувалася з 30-х років XVIII ст. до середини XX ст, а після була замінена іншими телекомунікаційними системами. Постійне прагнення збільшити швидкість передачі інформації на великі відстані і зробити її більш надійною та незалежною від різних випадкових обставин, погоди тощо, привело поступово до заміни оптичних телеграфів електричними або, краще сказати, електромагнітними.

Перші спроби застосування магнетизму і електрики Перші маловдалі спроби застосування магнетизму і електрики для телеграфування відносяться ще до XVI століття. Так, з цієї ранньої пори Джамбаттіста делла Порта, потім Кабео, пізніше Кірхер (1602—1680) і ін. Пропонували скористатися для цієї мети магнітними взаємодіями. У XVIII ст. були зроблені спроби застосувати для тієї ж мети статичну електрику. Можливість такого застосування була вказана Маршаллом ще у 1753 р. Перший же справжній прилад був влаштований Лесажем в Женеві в 1774 р. Його прилад складався з 24 ізольованих дротів, що з'єднували дві станції; приводячи одну з них в повідомлення з електричною машиною, можна було викликати на іншому кінці її відхилення бузинової кульки відповідного електроскопа. Потім Ломон у 1787 р. став використовувати для подібного телеграфування всього один дріт. Пізніше Сальва влаштував в 1798 р. телеграфну лінію біля Мадрида, сигналізація на якій проводилася за допомогою електричних іскор.

Однак такі способи сигналізації не могли застосовуватися на великих відстанях і не мали великого поширення. Це були спроби, цікаві тільки з історичної точки зору. Головний недолік застосування статичної електрики для сигналізації полягає в тому, що внаслідок високих напруг (потенціалів) було потрібне надзвичайно ретельне ізолювання дротів, що на практиці представляє великі труднощі.

Застосування хімічних дій гальванічного струму Електрична телеграфія стала швидко розвиватися і дала дійсно блискучі результати тільки з тих пір, як в ній почали застосовувати не статичну електрику, а гальванічний струм. Перший такий прилад, заснований на хімічних процесах струму, був побудований в 1809 р Зьоммерінгом в Мюнхені. Гальванічна батарея на одній станції могла бути приєднана до будь-яких двох з 35 дротів, що з'єднували обидві станції; кінці всіх цих 35 дротів на іншій станції були занурені в слабкий розчин сірчаної кислоти; при проходженні струму рідина розкладалася і на одному з дротів виділявся кисень, а на іншому водень; кожному дроту відповідав будь-який знак, буква або цифра, і, таким чином, сигналізація могла бути встановлена ​​на порівняно великих відстанях, до 10000 фт. (Близько 3,048 км), що було досягнуто Зьоммерінгом уже в 1812 р. Телеграф, заснований на хімічних процесах струму, пропонувався після Зьоммерінга і деякими іншими винахідниками (Бен і інші).

Перші застосування магнітних дій струму. Прилади з магнітними стрілками Відхиляє дію гальванічного струму на магнітну стрілку було помічено ще в 1802 р італійцем Романьозі (Romagnosi), а потім знову відкрито і вивчено Ерстед в 1820 р Незабаром після цього в засіданні Паризької академії наук, де обговорювалося це відкриття, Ампер висловив думку про застосування його до телеграфуванню.

Перший дієздатний електричний телеграф був створений Френсісом Рональдсом 1816 року, але його проєкт Британське адміралтейство відкинуло.

Першим створив електромагнітний телеграф в 1830-32 рр. Павло Львович Шилінг (1786—1837). У 1832 р телеграфна лінія була проведених в Петербурзі між Зимовим палацом і будівлею Міністерства шляхів сполучення. Передавальний прилад телеграфу (передавач) складався з клавіатури з 16 клавішами, котрі служили замикачами струму необхідного напрямку, а прийомний прилад (приймач) укладав в собі 6 мультиплікаторів з астатичними магнітними стрілками, підвішеними на нитках, до яких прикріплені були паперові гуртки, з одного боку білі, а з іншого — чорні . З'єднувалися обидві станції між собою 8 дротами, з яких 6 йшли до мультиплікаторів, 1 служила для зворотного струму і 1 повідомлялася з призовних апаратом (дзвінком з годинниковим механізмом, що приводиться в дію також електромагнітним шляхом, допомогою відхилення магнітної стрілки). За допомогою 16 клавіш передавального приладу можна було послати струм того чи іншого напрямку і таким чином стрілки мультиплікаторів повертати вперед то білим, то чорним кружком, складаючи цим шляхом домовлені знаки. Згодом Шилінг спростив свій приймальний прилад, залишивши в ньому тільки один мультиплікатор замість шести, причому умовний алфавіт був складений з 36 різних відхилень магнітної стрілки. Для з'єднання станцій Шилінг вживав підземні кабелі; їм була висловлена, думка і про можливість підвішувати дроту на стовпах. 25-го липня 1837 М. П. Л. Шилінг помер, не встигнувши виконати розпорядження Миколи I з'єднати телеграфом Петербург з Кронштадтом.

У 1833 р Гаусс і Вебер влаштували електромагнітний телеграф в Геттінгені: їх телеграф з'єднував фізичний кабінет університету з магнітною і астрономічною обсерваторією і діяв за допомогою індукційних струмів, збуджує рухом магніту всередині дротяної котушки; ці струми на іншій станції приводили в коливання магніт мультиплікатора.

До кінця тридцятих років з'явилося вже кілька видозмін подібних електромагнітних телеграфів зі стрілками, і вони стали тоді швидко поширюватися.

Найбільший практично успіх випав на долю телеграфу Уінстона і Кука, який представляв просте удосконалення приладу Шилінга, з яким Кук ознайомився в 1836 р на лекціях в Гейдельберзькому університеті. Прилади Уінстона і Кука стали застосовуватися в Англії вже з 1837 р.

Штейнгейль в 1838 р в Мюнхені влаштував телеграфну лінію в 5000 м (тоді як у Гаусса в Геттінгені відстань було всього 700 м) і при цьому зробив дуже важливе в історії телеграфу відкриття, значно здешевити проводку телеграфних ліній. Це відкриття, що сприяло швидкому поширенню телеграфів, полягало в тому, що для з'єднання двох станцій досить одного проводу, так як зворотний струм може йти через землю, якщо з одного боку один з полюсів гальванічної батареї з'єднати з великим мідним листом, зануреним в землю (вологу), а з іншого боку з'єднати таким же чином з землею кінець самого проводу.

Уже до кінця XIX століття прилади з магнітними стрілками вживалися тільки на деяких трансатлантичних телеграфу. Так як при цьому струми були дуже слабкі, то надзвичайно малі відхилення стрілки, підвішеній на коновій нитці разом з легким дзеркальцем, спостерігалися на особливій шкалі, на яку відкидалися дзеркальцем промені від лампи за допомогою збірного скла. Також, завдяки слуховому стрілочному приладу Джильберта сигнали можна було приймати не на око, а на слух.

Телеграфні прилади з показниками Головну, істотну частину кожного такого приладу складає електромагніт, який при пропущенні через нього струму притягує до себе залізну пластинку (т. зв. якір), і тим переміщує покажчик по колу з одного знака на інший, або ж (в іншій системі), навпаки, зупиняє на короткий час покажчик, що рухається по колу за допомогою годинникового механізму. Такого роду приладів було влаштовано дуже багато. Вперше біля 1840 р Уитстон, Б. С. Якобі, потім Брегет, Сіменс, Дю-Монсель і багато ін. Винайшли різні прилади такого типу. На кінець XIX століття з них прилад Брегета залишався у вживанні на французьких залізницях.

У «Головному суспільстві російських залізниць» довгий час використовувався індукційний телеграфний апарат з покажчиком Сіменса і Гальске. При повороті руків'я маніпулятора на найближчий знак індукційна котушка, яка перебуває всередині приладу, повертається на півоберта між полюсами сильних магнітів; внаслідок цього в дроті котушки порушуються індукційні струми протилежних напрямків відповідно послідовним півоберту. Ці струми, досягаючи приймального апарату, діють на електромагніт і змушують відхилятися між його полюсами особливий маятник то в ту, то в іншу сторону. При такому хитанні маятник повертає кожен раз зубчасте колесо на один його зубець і разом з тим і покажчик з одного знака на інший.

Пишучі телеграфні прилади. Телеграф Морзе Розглянуті дві системи телеграфування за допомогою відхиляються магнітних стрілок і обертових по циферблату покажчиків представляють, головним чином, то незручність, що скороминущі знаки в них легко викликають помилки, контроль же тим часом неможливий. Тому вони стали поступово витіснятися пишуть апаратами, як тільки були придумані і вдосконалені способи записування умовних рухів якоря електромагніту в телеграфному приймачі, в який пропускається більшою чи меншою тривалості струм.

В винаходи і вдосконалення такого роду приладів брали участь Б. С. Якобі, Штейнгейль, Морзе, Діньуо, сорі, Сіменс і багато інших. Один з перших друкарських телеграфів був влаштований Б. С. Якобі. Умовні знаки в цьому приладі записувалися на рухомій порцелянової дошці олівцем, прикріпленим до якоря електромагніту. Прилад Якобі був встановлений в 1841 році на підземній телеграфної лінії в Петербурзі і з'єднував кабінет імператора Миколи I в Зимовому палаці з Головним штабом. У 1842 році була прокладена лінія від Зимового палацу до головного управління шляхів сполучення, в 1843 — до палацу в Царському Селі. Свій винахід Якобі удосконалив в 1850 році, створивши перший в світі букводрукарський телеграфний апарат

Примітки