Митрополит Іларіон (світське ім'я Іва́н Іва́нович Огіє́нко; , Брусилів, Житомирська область —29 березня 1972, Вінніпег, Манітоба, Канада) — український науковець, єпископ ППЦ (від 1940), предстоятель УГПЦК (від 1951)Всупереч популярному твердженню, Іларіон (Огієнко) ніколи не був членом УАПЦ предстоятельства Полікарпа (Сікорського). Навпаки, впритул до 1951 року він мав до неї дуже критичне наставлення. Див., напр. на сс.41-56: https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/24133/file.pdf., політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, лексикограф, історик церкви, педагог. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв, дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка (від 1922). Перший ректор Кам'янець-Подільського державного українського університету (нині — Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка). Ініціатор створення й голова Українського наукового богословського православного товариства в Канаді (1954), ректор заснованого у Вінніпезі Українського народного університету (1948), декан і лектор богословського факультету колегії Св. Андрія Манітобського університету.
Біографія Народився в містечку Брусилів, нині — селище міського типу, районний центр Житомирської області, Україна (тоді Радомишльського повіту Київської губернії, Російська імперія) в бідній селянській родині Івана та Єфросинії Огієнків. Був шостою дитиною в сім'ї.
Коли Івану ледь виповнилося два роки, внаслідок нещасного випадку (потрапив під копита коня) загинув батько.
1896 року закінчив початкову чотирирічну школу в Брусилові.
Навчався у Київській військово-фельдшерскій школі. Зі шкільним товаришем по навчанню Юхимом Придворовим (майбутнім російським поетом Дем'яном Бєдним) редагував рукописний місячник «Моя библиотека». Після закінчення 1900 року повного фельдшерського курсу, за направленням комісії працював у Київському військовому шпиталі у відділенні з психічнохворими.
У травні 1903 року в Острозі склав іспити в місцевій гімназії й отримав відповідне свідоцтво.
1909 року закінчив Київський університет св. Володимира, де відвідував філологічний семінар професора Володимира Перетца. Згодом навчався на Вищих Педагогічних курсах, працював у Київському комерційному інституті.
У грудні 1911 р. І. І. Огієнка зарахували професорським стипендіатом історико-філологічного факультету університету Св. Володимира. Він активно займається українознавчою проблематикою. 1914 року успішно складає всі іспити на звання магістра, а 1915 року починає читати перші самостійні лекції як приват-доцент кафедри російської мови та літератури університету Св. Володимира. Восени 1916 р. читає новий курс — «Історія східнослов'янського наголосу».
Іван Огієнко входить до елітарного кола національної інтелігенції, співпрацює з М. Біляшівським, М. Василенком, Б. Грінченком, М. Грушевським, Д. Дорошенком, А. Кримським, В. Науменком, А. Ніковським, В. Прокоповичем, І. Стешенком, П. Холодним, О. Черняхівським та ін. Вчиться і спілкується з університетськими побратимами Є. Бражниковим, М. Величковським, О. Грузинським, А. Гудзієм, А. Зморовичем, С. Масловим, О. Назаревським, Г. Павлуцьким, Є. Тимченком.
З початком Лютневої революції в Росії старий університет перестав існувати. Починається українізація університету Св. Володимира. Першими почали читати лекції українською мовою Огієнко та Шаровольський.
Весною 1917 р. було створено Центральну раду. Іван Огієнко, як член ради новоствореного Центральною радою Міністерства освіти, виступив з ініціативою про заснування Українського народного університету (УНУ) в Києві. Він розробив новий курс «Українська культура» й за ним у 1917 році виходить перше видання книги «Українська культура».Сенсаційна українська знахідка в Америці. В американському Бавнд-Бруці віднайдено перше, петлюрівське, видання твору Івана Огієнка «Українська культура», яке побачило світ Києві рівно сто літ тому, але весь наклад якого було знищено за вказівної червоної Москви . slovoprosvity.org, 21.09.2017Як «особливо крамольна» книжка Огієнка двічі перетнула океан . ukrinform.ua, 23.10.2017Чи є у народу України національна культура? (Дискусія Івана Огієнка тривалістю 85 літ). Українознавство. Число #4(9) за 2003 рік. С. 311—317
Належав до Української партії соціалістів-федералістів. У 1917—1918 роках відіграв значну роль в українізації вищих навчальних закладів і шкільництва. Від 1918 року — професор кафедри історії української культури Київського Українського Державного Університету.
14 січня 1918 року Огієнко виступив на Всеукраїнському Церковному Соборі у Києві з доповіддю «Відродження Української Церкви», в якій аргументовано довів право Української церкви на самостійне існування.
Улітку 1918 року виступив засновником і став першим ректором Кам'янець-Подільського державного українського університету (урочисто відкрито 22 жовтня 1918 року). Огієнко читає в університеті курс лекцій «Українська культура», за якими у 1918 році виходить друге видання книги «Українська культура».
В уряді УНР 5 січня 1919 року Огієнка призначено міністром народної освіти УНР, яке він очолював по 9 квітня 1919 р.Лікарчук І. Л. Міністри освіти України: в 2-х т. — т. 1 (1917—1943 рр.) — К.: Видавець Ешке О. М., 2002. — с. 107—122. ISBN 966-557-096-Х Він працював в урядах Володимира Чехівського та Сергія Остапенка. 17 січня як міністр освіти ухвалив для шкільного вжитку в усій Україні правила українського правопису; 30 січня видав наказ, за яким мовою викладання в усіх школах України (початкових, середніх, вищих) мала стати українська мова, у школах національних меншин дозволялося користуватися рідною мовою. 7 та 8 лютого у Вінниці видав накази, за якими у школах, що підлягали міністерству, всі дипломи, свідоцтва та атестати мали видаватися суто українською мовою, усі написи на бланках, штемпелях і печатках також мали бути замінені на українські.
15 вересня 1919 р. молодого вченого, співрозробника плану знемосковщення церкви, програми діяльності Всеукраїнської церковної ради, кандидата на посаду керівника, не створеного за доби Української Центральної ради, Генерального секретарства ісповідань, доповідача на Всеукраїнському церковному соборі, включеного до складу його книжкової секції 1917 p., прибічника ренесансу автокефалії Української православної церкви призначено міністром Міністерства культів (перейменованого ним в ісповідань) в урядах УНР Ісаака Мазепи та В'ячеслава Прокоповича. Відтоді І. Огієнко причетний до всіх релігійних процесів, що відбувалися на теренах України. Результати його діяльності разючі, хоча до певної міри, через об'єктивні причини і суб'єктивні фактори, не доведені до завершення. Зосередивши зусилля на прагненні консолідувати сили священно- і церковнослужителів, передусім на переконанні ієрархів у необхідності відродження національної української церкви, І. Огієнко впроваджує в богослужіння українську вимову, з метою уникнення складнощів, зумовлених етнічним складом місцевості, рекомендує служби проводити церковнослов'янською мовою, створює комісію з перекладу українською мовою Біблії, богослужбових текстів й плідно працює в ній, реформує систему духовної освіти, налагоджує випуск неперіодичного «Вістника міністерства ісповідань УНР», засновує, очолює й редагує упродовж року (квітень 1921 р. — квітень 1922 р.) видавництво «Українська автокефальна церква» (видрукувало накладом близько 100 тис. прим. 28 найменувань листівок і брошур).
Першими справами в уряді були вимоги до єпископів — щоби Євангеліє читалося українською мовою; проповіді виголошувалися державною мовою, служби Божі, читання та співи у церквах відправлялись за українською вимовою; висвячувались й призначалися на церковні посади у духовному відомстві ті особи, які знають українську мову. Міністр визначав місячний термін для прийняття української вимови, зазначив: особи, що не виконають наказу, позбавляться своїх посад та будуть притягнені до судової відповідальності. З ініціативи Огієнка 8 жовтня в Кам'янці-Подільському засновано курси української мови для священників, дияконів, дяків та регентів.
Від 16 листопада 1919 року, після від'їзду Директорії УНР з Кам'янця-Подільського, Огієнко став головноуповноваженим уряду.
Захоплення Кам'янця-Подільського більшовицькими військами (16 листопада 1920 року) змусило Огієнка емігрувати до Польщі.
Урядова діяльність в еміграції З 1920 року жив у місті Тарнів, де заснував видавництво «Української Автокефальної Церкви», що випускала брошури і невеликі за обсягом книги, автором яких був сам Огієнко. Активно співпрацював з греко-католицькою церквою. За спогадами митрополита Євлогія (Георгієвського), «православний за віросповіданням, він вважав, проте, можливим причащатися в греко-католиків». Регулярно друкував свої праці в унійній друкарні у Жовкві.
У 1921 році був членом Ради Республіки, а до 1924 року — міністром в уряді у справах віровизнання Української народної республіки в еміграції (уряду УНР в екзилі). З 1922 року був дійсним членом Наукового товариства імені Т. Шевченка. Після кількох місяців праці в уряді УНР у Тарнові, у вересні 1922 р. він перебирається до Львова на запрошення професора В. Калиновича. Не знайшовши собі помешкання у місті, І. Огієнко перебрався до Винників.
Львівський період
З 1922 до 1924 року Іван Огієнко проживав у Винниках (біля Львова). Підтримував важкохворого Івана Липу і став останнім, хто бачив його живим. Вони разом працювали не покладаючи зусиль задля української справи. Винниківський період у житті І. Огієнка відзначений кількома написаними книжками, підготованим і виданим «Українським стилістичним словником» (1924 р.), а також працею над перекладом Нового Заповіту. У 1922 р. надрукував у Львові переклад Літургії Св. Івана Златоуста з грецької українською мовою. У травні 1937 р. у Львові виходить «Новий Заповіт», що є лише частиною головної праці всього життя вченого — перекладу Біблії українською літературною мовою з оригінальних давньоєврейських і грецьких текстів.
Співпрацює разом із Миколою Гнатишаком.
Коли жив у Винниках, викладав, завдяки сприянню Андрея Шептицького, українську мову і українську літературу у Львівській учительській семінарії (від 1924), з якої був звільнений за проповідування національної ідеї. Іван Огієнко згадує: «Часто бувало, що місцева залізничка Винники-Львів через сніговії не ходила, — тоді я, разом з місцевими семінаристами, дівчатами й хлопцями пішки йшов до Львова, поборюючи снігові кучугури… Тоді були молоді сили і працювати науково, і поборювати трудні перепони до цієї праці… У Винниках тоді жив і проф. Іван Калинович, що викладав у тій же Семінарії німецьку мову. Місцева поліція не раз докучала мені…»
Протягом 1926—1932 — професор церковнослов'янської мови на Студіумі православного богослов'я Варшавського університету. Доктор філософії (1931; університет Брно, Чехословаччина, за працю: «Українська літературна мова XVI ст. і Крехівський Апостол 1560 р.»). Був звільнений польською владою як активний прихильник українізації православної церкви. Заснував і редагував у Варшаві журнал «Рідна мова» (1933—1939) і «Наша культура» (1935—1937), які сприяли популяризації української культури, норм єдиної літературної мови серед українців за межами УРСР, виступав проти русифікаторської політики тогочасного керівництва радянської України.
Виступав як творець нової наукової дисципліни — палеотипії, що розумілася ним як галузь знання про книжки старого друку («стародруки»).
Сім’я 11 червня 1907 ще будучи студентом Іван одружився з Домінікою Литвинчук (1882–1937). Вона прожила з ним майже 30 років, розділила всі труднощі під час Української революції, еміграції до Польщі та побуту у Львові. Допомагала чоловікові у виданні та редагуванні журналів «Рідна мова» та «Наша культура». Народила чотирьох дітей:
Євген (1908 р.н.) — перший син, який прожив лише півтора роки; Анатолій (1910 р.н.) — після Другої світової війни емігрував до Аргентини, а згодом оселився в США у Нью-Йорку;