Офіці́йна мо́ва — це мова, яка спеціально визначена як така в конституціях або законах держав, штатів чи інших територій. Вживання такої мови обов'язкове в офіційних документах, в органах законодавства, державного управління, судочинства, у закладах освіти, науки, культури тощо.
Для мови, визнаної офіційною в певній державі (країні), використовують також термін «державна мова»Державна мова // — С. 137..
Зазвичай це мова, якою зобов'язані послуговуватися урядові та інші офіційні установи у своїй документації (листуванні тощо). У країнах, що мають не одну офіційну мову, закон може вказувати на написання документів декількома мовами.
Статус мови «офіційна» не означає, що населення країни користується лише нею.
У деяких країнах офіційна мова не була офіційно визначена, а лише отримала такий фактичний статус, наприклад, у Швеції. Деякі країни, такі як Албанія, Франція чи Литва, мають лише одну офіційну мову, попри те, що інші мови також широко використовують на їхній території. Є також країни з більш ніж однією офіційною мовою, наприклад, Афганістан, Білорусь, Бельгія, Болівія, Канада, Фінляндія, Індія, Ізраїль, Мальта, Пакистан, Парагвай, Перу, Південна Африка, Сінгапур і Швейцарія.
Офіційний (державний) статус у багатьох випадках мають мови основних народів, що населяють дану країну. Ряд країн світу мають більш ніж одну офіційну мову. Наприклад (див. Список офіційних мов за країнами). В Індії — 23 офіційні мови, у Південно-Африканській республіці — 11 офіційних мов, у Афганістані — 8 офіційних мов, а в таких країнах, як Білорусь, Бельгія, Болівія, Канада, Фінляндія, Парагвай, Швейцарія, Республіка Ірландія тощо — дві, або більше офіційних мов.
В окремих регіонах держави нарівні з офіційною можуть бути визначені регіональні мови.
Деякі країни, як, наприклад, США, зовсім не мають офіційної мови. Одна загальноприйнята мова там встановлена традиційно. У Великій Британії чи США, офіційна мова не визначена, хоча там може бути вказана одна, фактично основна мова, а також нормативні акти та правові практики, що визначають, яку мову слід використовувати в певних ситуаціях.
Офіційна мова багатьох колишніх колоній не є ані національною, ані найпоширенішою. Найчастіше це англійська, іспанська, французька або португальська.
Зворотна ситуація в Республіці Ірландія, де ірландська є офіційною мовою, хоча нею вільно володіє менш як 10 % населення. Англійська мова, якою розмовляють практично всі жителі, визначена конституцією другою офіційною мовою.
В Ісламській республіці Пакистан урду та англійська визнані офіційними мовами. Урду розмовляє багато, але це рідна мова лише для 8 %. Англійську мову використовують в офіційних цілях, в адміністрації, бізнесі та освічена міська еліта. Урду є мовою спілкування (лінгва франка) між людьми. Окрім цих мов, майже всі пакистанці розмовляють спорідненими індоєвропейськими мовами. Найпоширенішими є пенджабі, пушту, перська, сіндхі, хіндо, белуджі.
У деяких країнах суперечка про те, яку мову визнати офіційною, призводить до серйозних політичних конфліктів.
Див. також Державна мова Офіційні мови ООН Офіційні мови ЄС Європейська хартія регіональних мов Мова меншин Літургійна мова Народна мова
Примітки
Література Офіційна мова // — С. 448—449.