Революції 1848—1849 років (відомі під назвою «Весна націй» та «Весна народів») — низка революцій, що сталася в Європі у 1848 році. Весна Націй досі залишається наймасштабнішою в європейській історії хвилею революцій, проте у зв'язку з політичними реакціями, у всіх випадках влада була відновлена протягом рокуMike Rapport (2009). 1848: Year of Revolution. Basic Books. p. 201. ISBN 978-0-465-01436-1. The first deaths came at noon on 23 June..
Революції були демократичними за своєю природою, ставлячи за основу знищення феодальної форми правління і створення незалежних національних державR.J.W. Evans and Hartmut Pogge von Strandmann, eds., The Revolutions in Europe 1848—1849 (2000) pp. v, 4.
Революційна хвиля зародилася у Франції на початку року та швидко поширилася на більшу частину Європи та частину Латинської Америки. Були охоплені близько 50 країн, революціонери не мали зв'язку між собою та не співпрацювали, діючи незалежно.
Шість чинників були основними: поширене невдоволення політичним курсом, вимоги вагомішої участі народу в управлінні країнами, вимоги вільної преси, вимоги робочого класу, поширення націоналізму і перебудова політичної системи серед монархів, аристократії, армії, церкви та селянства.
Революція на українських землях
На українських землях — у Галичині, Буковині, Закарпатській Україні — революційні виступи почалися 1848 року багатолюдними вуличними демонстраціями. У Львові вони відбувалися 18, 19 і 21 березня 1848, коли понад 12 тисяч жителів міста підписали петицію австрійському імператору Фердінанду I Габсбургу — першу в Галичині програму політичних перетворень. 22 березня 1848 велика маніфестація пройшла в Чернівцях — під гаслами підтримки конституції. Однак тимчасово зберігалися сервітути, за які селяни мусили, як і раніше, платити поміщикам. Весною та влітку 1848 року заворушення набули особливо широкого розмаху під керівництвом депутата райхстагу Л. Кобилиці в сільських районах Буковини, де імператорський указ щодо скасування кріпацтва не поширювався аж до серпня 1848 року.
Із розвитком революції на західноукраїнських землях активізувалися національні рухи. Першими свою організацію створили у Львові 13 квітня 1848 поляки — Центральну раду народову. 19 квітня 1848 року вище духовенство Української греко-католицької церкви подало губернаторові Ф. Стадіону від імені українського населення петицію про запровадження в установах Східної Галичини української мови, доступ українців до державної служби, рівноправ'я для священиків усіх конфесій. 2 травня 1848 року галицькі українці оголосили заснування у Львові Головної руської ради на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. В її відозві до народу та наступних петиціях була проголошена програма забезпечення вільного національного розвитку українців, створення в Східній Галичині української автономії. На її підтримку серед населення було зібрано понад 200 тисяч підписів. Провідниками політики Головної руської ради на території Галичини стали місцеві ради (близько 50-ти, із них — 12 окружних), перша за революційної доби українська газета «Зоря Галицька» та інші. У містах і деяких селах почалося формування української національної гвардії. Прагнучи підпорядкувати своїм інтересам український рух, Центральна рада народова 23 травня 1848 року заснувала за участю полонізованої української інтелігенції окремий центр — «Руський собор».
У Буковині Північній вплив на піднесення національного руху австрійських українців справила боротьба за збереження адміністративної єдності Буковини з Галичиною. Проте запроваджена в березні 1849 року імперська конституція закріпила їх поділ. У Закарпатті українці також виступали під об'єднавчими гаслами: у січні 1849 року делегація, очолена А. Добрянським, передала австрійському імператору Францу-Йосифу I Габсбургу петицію з пропозиціями про об'єднання краю з Галичиною. У відповідь австрійський уряд лише виокремив райони з переважним українським населенням в Ужгородський округ, дозволивши відкривати народні школи з українською мовою викладання.
Революція на західноукраїнських землях набула кульмінації під час повстання 1–2 листопада 1848 року у Львові, спричиненого спробою австрійського гарнізону захопити в місті владу. Авангардною силою виступив польський академічний легіон, у складі якого були й українські студенти. До нього приєдналися підрозділи національної гвардії, робітники та ремісники. Після артилерійського обстрілу і барикадних боїв австрійським військам вдалося опанувати становищем. У місті було заборонено всі зібрання й політичні товариства, періодичні видання, сотні повстанців піддано репресіям. У січні 1849 року воєнний стан поширився на всю Галичину.
Великий резонанс європейські революції спричинили в Російській імперії, справивши особливий вплив на регіони, прилеглі до західних кордонів. У березні 1848 року російський імператор Микола I визнав становище загрозливим «потрясінням», «спробами до бунтів». Вже 20 березня 1848 року в Царстві Польському, Литві, Білорусі й Україні було запроваджено надзвичайний стан.
На початку весни 1848 року в українських губерніях Російської імперії постала атмосфера революційних сподівань і очікувань, підтримувана поширенням численних відозв і прокламацій із закликами брати приклад із «братів» — французів, німців, італійців, австрійців. Багато цих матеріалів надходило нелегально через австрійсько-російський кордон, Одесу, Керч та інші порти. На Волині і Поділлі з'являлися листівки, складені революціонерами у Львові, у Білу Церкву, інші міста й містечка вони надсилалися з Пруссії, Угорщини.
На політичні зміни в зарубіжжі активно відгукувалася студентська та гімназійна молодь Києва, Житомира, Рівного та інші. Центром формування в Україні громадської думки на підтримку революцій став Київський університет. Там же, у Києві, на Печерському майдані стався прилюдний виступ французького підданого Е. Лемоаля, який проголосив гасло «Хай живе республіка!» В окремих частинах російкої армії, зокрема 2-й кавалерійскій дивізії, дислокованій в Україні, офіцери висловлювали симпатії визвольній боротьбі угорців та інших народів. На Полтавщині в присутності військових і дворян вітали лютневу революцію у Франції брати М. і В. Закревські. Ідеї політичної свободи, адресовані воякам-українцям, висловлювалися в агітаційному творі «Солдатський катехізис», написаному українською мовою.
Відверто антикріпосницького характеру набули заворушення українських селян, викликавши паніку і масову втечу поміщиків зі своїх маєтків.
Революція у Франції
Революція була наближена неврожаями 1845—1846 pp. та економічною кризою 1847 р. Почалися масові банкрутства, звільнення та зростання безробіття. Улітку 1847 р. розпочався рух так званих бенкетів: щоб пропагувати реформи і при цьому обійти суворі заборони спілок та зборів, у Парижі та великих провінційних містах організовувались обіди. Під час них гучно говорили про реформи і різко критикували уряд. Розлючений уряд заборонив черговий такий бенкет, призначений на 22 лютого 1848 року. Це стало безпосереднім приводом до революції. Почалися масові заворушення. Король відправив уряд у відставку, розпустив палату депутатів і погодився провести реформу. Армія не підтримала Луї-Філіппа. Коли він на коні у супроводі синів під'їхав до військ, які захищали його палац, вони не відповіли на його привітання, а національна гвардія кричала: «Реформи!» 24 лютого Луї-Філіп зрікся престолу і втік в Англію, а 25 лютого 1848 року було проголошено Другу республіку (Перша — в 1792—1804 pp.)Революції 1848—1849 pp. в Європі. Революція у Франції / П. Поплавський. Всесвітня всторія. Підруч. для 9 кл. — К. Грамота, 2017.
4 травня 1848 р. почали роботу Установчі збори. Більшість у них мали праві республіканці (500 місць з 880). Орлеаністи і легітимісти провели 300 кандидатів, демократи і соціалісти — 80. Збори відмовили у створенні міністерства праці, чого хотіли робітники; були заарештовані лідери робітничої опозиції. Це спричинило повстання в Парижі. Військовий міністр генерал Кавеньяк отримав повноваження диктатора. Проти 45 тис. повстанців було кинуто 250 тис. солдатів. 11 тис. учасників повстання, яке за чотири дні зазнало поразки, було відправлено в заслання«Весна народів» / П. Поплавський. Всесвітня всторія. Підруч. для 9 кл. — К. Грамота, 2017..
12 листопада 1848 р. була прийнята Конституція II республіки. Вища виконавча влада належала президенту, якого обирали загальним голосуванням на три роки, а законодавча — Законодавчим зборам, які обиралися на чотири роки. Але виборче право не поширювалося на значні групи робітників. Президентські вибори відбулися 10 грудня 1848 р. Вважалося, що найбільші шанси має приборкувач червневого повстання генерал Кавеньяк. Але досить несподівано президентом обрали небожа імператора Наполеона Бонапарта, сина його брата Людовіка — Луї Бонапарта (1808—1873 pp.). На виборах він отримав 5,4 млн голосів, а Кавеньяк — 1,4 млн. Він зібрав голоси всієї опозиції, за нього проголосували роялісти і католики, селяни і робітники, які не мали ніякого виховання і орієнтувалися лише на знамените прізвище Бонапарт. На відміну від свого великого дядька Луї був людиною посередніх здібностей, але великих амбіцій. Він народився в Голландії, де Наполеон поставив свого брата королем, жив в Італії та Англії, Двічі намагався захопити владу у Франції (в 1836 і 1840 pp.), але невдало, був засуджений за це до довічного ув'язнення, відбув шість років, але зумів утекти.
У 1850—1851 pp. у Законодавчих зборах розгорнулася боротьба між бонапартистами та їх супротивниками за внесення до Конституції поправки про можливість переобрання президента на другий термін. Отримавши відмову, бонапартисти здійснили державний переворот. У ніч на 2 грудня 1851 р. війська Луї Бонапарта за короткий термін захопили всі основні державні установи. Були заарештовані лідери опозиції, кількість заарештованих досягла 26 тис. Плебісцит, проведений 14 і 22 грудня, показав, що 7,5 млн французів проголосували «за» президента і лише 700 тис. були «проти». У січні 1852 р. була опублікована нова Конституція, яка продовжувала термін правління Луї Бонапарта на 10 років. Законодавчий корпус був позбавлений багатьох прав. 21 листопада 1852 р. на всенародному референдумі 7,8 млн французів проголосувало за імперію, 253 тис. проти, близько 2 млн утримались. 2 грудня 1852 р. Луї Бонапарт проголосив себе імператором під іменем Наполеона III (1852—1870 pp.). Наполеоном II бонапартисти вважали сина Наполеона І, який ніколи не правив і помер 1832 рокуWilliam Roberts, Frank J. Coppa. Encyclopedia of Modern Dictators: From Napoleon to the Present (2006). — pp. 209—211..
Революція в Німеччині
Наявність залишків феодалізму, роздробленість Німеччини, яка гальмувала її розвиток, вплив революції у Франції — все це зумовило розгортання революції в Німеччині.
Найперша революція почалася в Бадені. Народна демонстрація подала до парламенту цього герцогства петицію, де вимагала свободу зборів та друку, скликання загальнонімецьких Установчих зборів, призначення відповідального міністерства, запровадження суду присяжних. Під тиском демонстрантів уряд пішов на певні поступки.
У Баварії 3 березня 1848 р. королю Людвігу І були подані петиції з вимогою політичних свобод. Робітники і студенти захопили військовий арсенал і озброїлися. 21 березня Людвіг І зрікся престолу на користь свого сина і втік.
Революційний рух у Пруссії почався з Кельна, перекинувся на Берлін. 10 днів у місті йшли демонстрації, 18 березня 1848 р. почалися сутички з військами. Повстанці зазнали суттєвих втрат, але король наказав вивести війська з Берліна. 22 березня було видано указ про демократичні перетворення. Успіхи революції сприяли піднесенню національно-об'єднаного руху. Головною політичною вимогою став заклик до скликання всенімецьких Установчих зборів. Улітку 1848 р. відбулися вибори до всенімецьких Установчих зборів, які отримали назву Франкфуртського парламенту. Уперше разом з буржуазією у ньому мали представництво інтелігенція — професори, адвокати, літератори. Але німецькі монархи не визнали цей парламент.