Війна́ за іспа́нську спа́дщину — війна 1701—1714 років між Великою Британією, Австрією, Нідерландами, Португалією і Данією проти Франції, Іспанії і Баварії. Конфлікт розпочався в 1701 році після смерті іспанського імператора Карла ІІ, який заповів трон Філіпу Анжуйському — внукові французького короля Людовика XIV. Це викликало незадоволення імператора Священної Римської імперії Леопольда І, який спробував захистити свої права на володіння іспанських Габсбургів. Таким чином, на початках це був конфлікт винятково Франції та Священної Римської імперії. Проте ситуація кардинально змінилась, коли Людовик XIV почав активно розширювати свої володіння, стаючи на перешкоді реалізації інтересів Англії та Республіки Об'єднаних провінцій Нідерландів. Тож, Англія, Республіка Об'єднаних провінцій та ще ряд європейських держав об'єднуються в антифранцузький блок, метою якого було не допустити посилення Франції. Війна охопила не лише терени Європи, а й Північної Америки, де дістала назву «Війни королеви Анни», де англійська корона намагалась витіснити французів та іспанців з їхніх колоніальних володінь.
Війна тривала понад десятиліття, в ній проявились таланти таких відомих полководців, як герцог де Віллар та герцог Бервік (Франція), герцог Мальборо (Англія) і принц Євгеній Савойський (Австрія). Війна завершилась підписанням Утрехтського (1713) та Раштадського (1714) мирних договорів. В результаті Філіп отримав право успадкувати іспанський престол під іменем Філіпа V, проте втратив право спадкувати французький престол, що розірвало династичний союз корон Франції та Іспанії. Австрійці отримали більшість іспанських володінь в Італії та Нідерландах, проте Іспанія зберегла за собою свої заморські володіння. В результаті гегемонії Франції в Європі було покладено кінець, а ідея балансу сил, що знайшла відображення в Утрехтському договорі, стала частиною міжнародного порядку.
Передумови Карл ІІ успадкував своєму батькові Філіппу IV в 1665 році у чотирирічному віці. Протягом свого життя він переживав довгі періоди проблем зі здоров'ям, через що його смерть очікували практично від самого його народження і питання хто буде його спадкоємцем становило предмет дипломатичних дебатів протягом десятиліть. Головними суперниками були французький король Людовік XIV і імператор Леопольд I. В 1670 р Карл II Англійський в секретному Дуврському договорі погодився підтримати права Людовіка XIV, а в 1689 році Аугсбурзька ліга, в складі якої Англія і Республіка Об’єднаних провінцій Нідерландів взяли на себе зобов'язання підтримувати Леопольда I.
Карл ІІ Іспанський був фізично хворим, а інших представників династія Габсбургів по чоловічій лінії не мала, питання про спадкування величезної Іспанської імперії було предметом постійного обговоренняБорисов Ю. Дипломатия Людовика XIV. — М.: Международные отношения, 1991. — С. 271—273.
На іспанську спадщину претендували дві династії — французькі Бурбони та австрійські Габсбурги, що були тісно пов'язані з іспанським імператорським двором родинними зв'язкамиБорисов Ю. Дипломатия Людовика XIV. — М.: Международные отношения, 1991. — С. 273—274.
В 1700 році Іспанська імперія мала володіння в Італії, Іспанських Нідерландах, Філіппінах, і обох Америках, і була хоч і не домінуючою великою державою, але утримувала їх. Оскільки іспанці відмовлялись розділити їх імперію, а зайняття трону чи австрійськими Габсбургами чи французькими Бурбонами порушило б баланс сил, то питання його успадкування призвело до війни, що охопила більшу частину Європи. Велика Північна війна 1700—1721 років також часто розглядається як поєднаний конфлікт, оскільки впливала на залучення до війни таких держав як Швеція, Саксонія, Данія-Норвегія і Московія
Найлегітимнішим з точки зору іспанців претендентом на престол був син Людовіка XIV Людовік Великий Дофін, що був його єдиним законнонародженим сином від Марії Терезії Іспанської, яка була старшою сестрою Карла ІІ. Крім того, Людовік XIV був двоюрідним братом Карла II, бо його матір'ю була Анна Австрійська, сестра іспанського короля Філіпа IV. Проте й тут виявилась невелика проблема: що Анна Австрійська, що Марія Терезія відмовилися від власних прав на престол після одруження, хоча в другому випадку відмова не набула чинності, бо її умовою була виплата Іспанією Франції приданого інфанти, чого французи так і не дочекались. Отож, дофін Людовік мав вагомі права претендувати на іспанський престол.
Другим претендентом на іспанський престол був Леопольд І — імператор Священної Римської імперії, що належав до австрійської гілки Габсбургів.
1698 року був укладений Гаазький договір, за яким наступником престолу Іспанії став Йосиф Фердинанд Баварський — син дочки імператора Леопольда I Марії Антонії, яка була дочкою водночас Маргарити Терези Іспанської — сестри Карла II. Проте в лютому 1699 року Йосиф Фердинанд помер від віспи. Почалися нові переговори, внаслідок яких було укладено Лондонський договір, за яким наступником іспанського престолу став ерцгерцог Карл, син Леопольда I. Обидва договори підписали Нідерланди, Франція та Англія. Також обидва документи передбачали поділ володінь Іспанії в Італії між Францією та Австрією.
1703 року був підписаний Взаємний пакт про престолонаслідування — угода щодо престолонаслідування (спадкоємства трону) ерцкнязями Йосифом І та Карлом Австрійським.
Прелюдія до війни
На відміну від корон Франції та Австрії, іспанську корону можна було успадковувати по жіночій лінії. Це дозволило сестрам Карла — Марії Терезії Іспанській (1638—1683) та Маргариті Терезії (1651—1673) — передати свої права дітям від шлюбів з королем Людовіком XIV та імператором Леопольдом. Людовік намагався уникнути конфлікту через це питання шляхом прямих переговорів із своїм головним опонентом Вільгельмом ІІІ Англійським, не запрошуючи на ці переговори іспанців.
Дочка Леопольда і Маргарити Марія Антонія (1669—1692) вийшла заміж за Максиміліана Емануїла Баварського у 1685 році, а 28 жовтня 1692 року у них народився син Йосиф Фердинанд. Згідно з Гаазьким договором 1698 року, укладеним між Францією, Великою Британією та Голландською республікою, п'ятирічний Йосиф був оголошений спадкоємцем Карла II; натомість Франція та Австрія отримували частину європейських територій Іспанії.
Карл відмовився прийняти пропозицію щодо втрати територій; 14 листопада 1698 року він опублікував заповіт, за яким залишав неподільну іспанську монархію Йосифу Фердинанду. Однак смерть останнього від віспи в лютому 1699 року перекреслила ці домовленості.
У 1685 році Марія Антонія передала свої права на іспанський престол синам Леопольда, Йосифу та ерцгерцогу Карлу.
Законність на передачу права було сумнівним, але Людовик і Вільгельм використали це для розробки Лондонського договору 1700 року. Ерцгерцог Карл став новим спадкоємцем, а Франція, Савойське герцогство і Австрія мали отримати територіальні компенсації, однак, оскільки ані Леопольд, ні Карл не погодилися і договір був значною мірою укладений марно.
Філіп V все ще мав певні переваги у своїх претензіях перед Карлом. Він був єдиним законним спадкоємцем у строгому порядку успадкування. В той час коли він мав віддалені претензії на трон Франції, ерцгерцог Карл мав тісніші претензії на трон Священної Римської імперії, і його сходження на іспанський престол теж дестабілізовувало б рівновагу сил в Європі.
На початку жовтня 1700 року Карл, що очевидно був близький до смерті; залишив свій трон онукові Людовика XIV Філіпу, герцогу Анжуйському; якби він відмовився, престол переходив до його молодшого брата, герцога Беррійського, а потім до ерцгерцога Карла.
Карл помер 1 листопада 1700 року, а 9-го іспанські посли офіційно запропонували трон Філіпу. Людовик XIV певний час розглядав можливість відмовитись від цієї пропозиції. Хоча прийняття пропозиції означало спадкоємство ерцгерцога Карла, проте запевнення Вільгельма допомогти йому виконати Лондонський договір означало, що він може досягти своїх територіальних цілей без бою. Однак його син, Луї Великий Дофін, відкинув цю ідею; французькі дипломати також радили, що Австрія розпочне війну в будь-якому випадку, тоді як ні британці, ні голландці не підуть на війну заради врегулювання, що мало на меті уникнення війни. Тому Людовик прийняв пропозицію від імені свого онука, якого 16 листопада 1700 року проголосили Філіпом V Іспанським.
Загальні стратегічні чинники Важливість торговельно-економічних інтересів для учасників часто недооцінюється; сучасники вважали, що голландська та англійська підтримка Габсбургів була зумовлена насамперед бажанням отримати доступ до іспанських ринків в Америці. Сучасні економісти зазвичай припускають, що ринок постійно зростає, але домінуюча тоді теорія меркантилізму розглядала його як відносно статичний. Збільшення своєї частки означало відбирання її у когось іншого, а роль держави полягала в обмеженні іноземної конкуренції шляхом нападу на торгові кораблі та колонії. Це поширило війну на Північну Америку, Індію та інші частини Азії, де тарифи використовувалися як політична зброя. З 1690 по 1704 рік англійські ввізні мита на іноземні товари зросли на 400 %, а Навігаційні акти 1651—1663 років стали головним чинником англо-голландських воєн. 6 вересня 1700 року Франція заборонила імпорт англійських промислових товарів, таких як тканина, і наклала заборонні мита на широкий спектр інших товарів. Армії Дев'ятирічної війни часто перевищували 100 000 чоловік — рівень, непідйомний для доіндустріальної економіки; армії 1701—1714 років в середньому становили від 35 000 до 50 000 чоловік. Залежність від водного транспорту для постачання такої кількості означала, що кампанії були зосереджені на таких річках, як Рейн і Адда, що обмежувало операції в бідних регіонах, таких як Північна Іспанія. Краща логістика, єдине командування і простіші внутрішні лінії зв'язку дали арміям Бурбонів перевагу над їхніми супротивниками.
Стратегічні цілі в розрізі учасників
Велика Британія Британська зовнішня політика ґрунтувалася на трьох загальних принципах, які залишалися значною мірою незмінними з XVI по XX століття. Першим принципом, який переважав над усіма іншими, було збереження балансу сил в Європі, якому загрожувала французька експансія за часів Людовика XIV. Друга — не допустити, щоб Нідерланди потрапили під контроль ворожої або сильнішої за Британію держави; сюди входили як іспанські Нідерланди, так і Республіка Об’єднаних провінцій Нідерландів, чиї глибокі гавані і панівні вітри робили її природною відправною точкою для нападу на Англію, як це продемонструвала Славна революція 1688 року. Третя — утримувати достатньо сильний флот, щоб захищати британську торгівлю, контролювати її води і здійснювати напади на торгові шляхи і прибережні райони її ворогів. Узгодженість щодо зменшення могутності Франції та забезпечення протестантського престолонаслідування британського престолу маскувала розбіжності щодо того, як їх досягти. Загалом, торі виступали за меркантилістську стратегію використання Королівський флот для нападу на французьку та іспанську торгівлю, одночасно захищаючи і розширюючи власну; земельні зобов'язання розглядалися як дорогі і такі, що приносять користь насамперед іншим. Віги стверджували, що Францію неможливо перемогти лише морською силою, тому континентальна стратегія була вкрай необхідною, тоді як фінансова міць Британії робила її єдиним членом Альянсу, здатним діяти на всіх фронтах проти Франції.
Республіка Об’єднаних провінцій Нідерландів