Середньоазійський степовий край — умовна назва лісостепу і степу в південно-західному Сибіру і північному Казахстані, що простягається від Уралу на заході до передгір'я Алтайських гір на сході та є частково заселений українцями. До 1917 року край входив до складу провінції Азійської Росії — Степового краю (Уральська, Тургайська, Акмолинська і Семипалатинська області); тепер становить собою південно-західну частину Західного Сибіру — у складі Росії (південна частина Омської та Новосибірської областей і Алтайського краю) та північну частину Казахстану (Костанайська, Північноказахстанська, Павлодарська і Акмолинська області повністю та північні частини Актюбінської, Карагандинської і Східноказахстанської); теперішню Західно-Казахстанську область у складі Казахстану зараховуємо до Уралу. Територія колишнього Степового краю приблизно 1,9 млн. км² з 8,7 млн населення (1970). Всього Середньоазійський степовий край (у межах цілих 11 областей і одного краю; деякі з них лише частково заселені українцями) — 1,7 млн км² з 13,5 млн населення, у тому числі за радянським переписом 1970 року бл. 960 тис. українців (7,1 % всього населення), у дійсності значно більше; Цілинного краю — 490 тис. км² з 3,5 млн мешканців. За досить докладним радянським переписом 1926 року територія краю, на якій українці становили більшість, займала 460 тис. км². Землі українських поселенців у Середньоазійському степовому краї на 1200 км віддалені від української суцільної території в Європі, але вони пов'язані з нею довгим ланцюгом українських островів у Надволжі й на Уралі.
Середньоазійський степовий край українські поселенці інколи називали (також значно менші землі поселенців у Семиріченській області) Сірим Клином. Цю назву (також Сіра Україна) в українській публіцистиці часом поширюють навіть на майже весь Казахстан.
Природа Природа краю — це в більшості розлогі, слабо розчленовані низовини і височини. На півночі простягається південна частина Західно-Сибірської низовини. Це акумулятивна рівнина на 100—150 м висоти з невеликими амплітудами. На півдні низовини поширені невисокі (6—10 м) піщані гриви і міжгривні обвиження з болотами й ами. Низовина, складена з грубих, пухких (пісковики, мертелі, глини, піски) мезо-кайнозойських порід (у них міститься великий західно-сибірський артезіанський басейн, важливий для забезпечення водою Середньоазійського степового краю), які прикривають палеозойський фундамент; наймолодші алювіальні й озерні відклади вкриті лесом і лесовидними суглинками. Сибірська низовина ділиться на території краю на (із заходу на схід): підгірську Турганську, Ішимський степ, Приіртиську, Барабінську рівнини і Кулундійський степ.
На південь від Сибірської низовини простягаються Казахський дрібносопковик — залишок давньої палеозойської (герцинської) гірської системи; тепер це ерозійна легкохвиляста майжерівня, сформована з метаморфічних лупаків, кварцитів, пісковиків та ефузивних порід, місцями прикрита пухкими шарами. Західна, більш вирівняна, частина лежить на висоті 300—500 м; вище підносяться гірського характеру височини, як Кокчетавська з горою Синюхою (947 м); розлогі западини виповнюють озера. Східна частина дрібносопковика вища (сер. 500—1000 м) і більш розчленована; в її центрі підносяться Каркалінські гори (гора Аксоран, 1565 м). На захід від дрібносопковика простягається Тургайська столова країна (Тургайське плято) на 200—400 м висоти, що являє собою прогин в герцинському складчастому фундаменті, виповнений горизонтальними шарами мезозою й кайнозою. Характеристичним елементом рельєфу є невисокі (300—400 м) столові останці і численні давні й сучасні долини й улоговини на 100—200 м висоти; найбільшого з них є Тургайська улоговина завширшки до 40 км, яка простягається з півночі на південь і зв'язує Західно-Сибірську та Туранську низовини. Врешті, південно-західну частину Середньоазійського степового краю становить Передуральське плато — хвиляста рівнина на висоті 200—400 м і продовження Уралу — Мугоджарські гори. (середня висота 250—350 м, найвища — гора В. Боктибай, 656 м).
Середньоазійський степовий край — це країна степів. Вони є продовженням степів України й Східної Європи і як там, так і тут, чітко вирізняються рівнобіжні ґрунтово-рослинні смуги. На півночі розташована смуга Лісостепу на грубих і звичайних чорноземах; степ тут трав'яний барвисто-широколистий, ліси (т. зв. «колки») складаються з берези з додатком осики, а над річками на піщаних ґрунтах з сосни; лісостеп майже повністю перетворений на орну землю. Далі на південь лісостеп поступово переходить в ковиловорізнотравний степ на південних чорноземах; основні рослини: ковила червонувата, типчак, степова тимофіївка, тонконіг, полин та ін. Далі на південь простягається сухий ковилово-типчаковий степ на каштанових ґрунтах (серед рослин: тонконіг струнний, пирій пустельний, степова осока й ін.), який переходить у смугу типчаково-полинової напівпустелі на ясно-каштанових та бурих ґрунтах.
Клімат Клімат краю, зважаючи на значну віддаль від океанів, різко континентальний і відносно холодний. Континентальність росте у східному напрямі, теплота — у південному (середньорічна температура підіймається від 0 °C на півночі до 4 °C на півдні). Зима довга і холодна (температура січня знижується з −17 °C на південному заході до −19 °C на північному сході, абсолютні температури до −50°, літо коротке і гаряче (температури липня від 19 °C на півночі до 22 °C на півдні, абсолютні — до 40 °C); вегетаційний період від 150 до 180 днів на рік; весна й осінь тривають короткий час; значні коливання температури з дня на день, великі різниці між днем і ніччю. Велика кількість сонячних годин — 1900—2300 на рік (у Києві 1800). Кількість атмосферичних опадів зменшується від 350—400 мм на півночі до 200—250 мм на півд.; переважають літні опади, часто зливи, вони значно коливаються з року на рік. Сніговий настил тонкий — 20 — 35 см, часто він зникає. Сильні вітри; влітку часті суховії, і пилові бурі, взимку — метелиці й бурани. Порівняно з Україною (у тій самій географічній широті) січень в Середньоазійському степовому краї на 13—15 °C холодніший, липень на 1—2 °C. тепліший. Назагал у смузі Лісостепу середні температури такі: річні 0 до 1,5°, січня −18 до −20°, липня 19-20 °C, середньорічна кількість атмосферичних опадів 300—350 мм; відповідні числа в Степу: 1,5 до 4°, −15 до −18°, 20-22 °C, 250—300 мм (з них на теплий період 170—210 мм).
Річки та озера Більшість річок Середньоазійського степового краю належить до басейну Північного Льодовитого океану. Найбільшою річкою є Іртиш (єдина многоводна і судноплавна) з притоками Ішимом, Тоболом й ін. Сточища інших річок творять самостійні простори замкненого стоку: Каргат, Карасу, Нура, Тургай, Селети, Шідерти й ін.; на зах. — притока Уралу Ілек. За винятком Іртиша й Ішима, річки Середньоазійського степового краю — це типові степові річки з нерівномірним стоком, повільною течією, вони влітку часто пересихають; їх використовують для зрошення. У Середньоазійському степовому краю є близько 5 000 озер; більші з них: Чани, Кулундинське, Селентитеніз, Теке, Тенгіс, Кушмурун й ін.; вони переважно солоні.
Історія до 1914 року Територію сучасного С.-А. С. к. населяли до часу російської експансії різні кочові племена тюркського походження, з яких походять казахи; на півн. також татари, на півн. зах. башкири. Поч. експансії Моск. царства на С.-А. С. к. припадає (пізніше, ніж у Сибіру) на початку 17 ст.; тоді Москва оволоділа частиною Ішимських і Іртиських степів на пограниччі з Сибіром, разом з тим тут постали перші вільні поселення селян і козаків. Для охорони кордонів перед кочовиками рос. уряд збудував у 1710-х pp. оборонні лінії уздовж р. Іртиша — від Омську (заснованого 1716) на зах. до Семипалатинську (заснованого 1718) на сх., а в сер. 18 ст. Новоішимську (від Омську до Троїцьку на Уралі) з фортецею Петропавловськом (заснованим 1752), що їх боронили коз. війська (об'єднані 1808 у Сибірське коз. військо). У 1730-40-х pp. до складу Рос. Імперії увійшла решта С.-А. С. к., а разом з тим побудовано нові оборонні лінії та низку малих укріплень в глибині степів, які згодом перетворилися на торг. осередки і міста: Кокчетав (1824), Акмолинськ (1824), Тургай (1845), Атбасар (1846) та ін. На відміну від Сибіру вільні поселенці-селяни і «промислові люди» в С.-А. С. к. оселювалися нерадо; гол. неміц. населення становила коз. людність, яка, крім військ. служби, займалася побічно також сіль. господарством. Серед зайшлого населення були й українці. Загалом С.-А. С. к. був слабо заселений; 1867 він нараховував 1 274 000 меш. (ледве 0,8 на 1 км²) у тому ч. майже 90 % казахів. Також після скасування кріпацтва приплив населення з Європи був невеликий через трудне освоєння посушливих земель, брак транспорту і, зокрема, неґативне наставлення рос. адміністрації до поселенців; тому навіть у найдавніше і найгустіше заселеному поселенцями Омському пов. ще у 1890 більшість сіль. населення становили казахи. Переселенчий рух до С.-А. С. к. збільшився з 1880-х pp. (у 1880-90-х pp. постало бл. 500 укр. і рос. поселень), але щойно з кінця 19 ст. дійшло до масового, урядом підтриманого і регульованого переселенчого руху (див. стор. 631), що його полегшила й будова Сибірської залізниці. У 1906—1912 в С.-А. С. к. оселилося бл. 440 000 осіб, за 1890—1913 — понад 1 млн. У зв'язку з тим все і, зокрема, слов. населення швидко зростало. За 1897 (дані заг. рос. перепису) — 1911 (дані Переселенчого Управління) Все населення С.-А. С. к. зросло на 55 % (міськ. на 88 %, сіль. на 53 %), у тому ч. корінне лише на 14 %, укр. і рос. на 195 %. Подробиці видно з таблиці:
Людність Середньоазійського степового краю (у тис.)
1887 | 1897 | 1911
все | 1 274 | 2 466 | 3 834
сільське | 1220 | 2 262 | 3 463
міське | 54 | 204 | 371
Зміни в етнічному складі населення за 1897—1911 були такі (у тис. і — в дужках — у %):
корінне | росіяни, українці і білоруси | інші
1897
все населення | 1 905 (77,6) | 493 (19,7) | 68 (2,7)
сільське | | 349 (15,4) |
міське | | 144(71,0)
1911
все населення | 2 176 (56,6) | 1 543 (40,4) | 115 (3,0)
сільське | | 1 261 (36,4) |
міське | | 282 (76,0) |
Зміни в етнічному складі населення (без розподілу на сіль. і міське) в поодиноких обл. (у тис. і — в дужках — у %) див. табл. на наст. стор.
У зв'язку з припливом поселенців змінилася й економіка краю. До 1880-х pp. гол. значення мало кочове скотарство (гол. вівці, далі рогата худоба, верблюди й коні), а сел. і коз. людність займалася сіль. господарством лише для власних потреб. Нові поселенці розорали великі простори цілинного степу (за 1880—1911 площа орної землі збільшилася у вісім разів), що примусило частину казахів перейти на сіль. господарство або обмежити мандрівки. Гол. сіяли яру пшеницю й овес; у незначній мірі люцерну, щоб прогодувати взимку свійських тварин. Попри будову сибірської залізниці (вона перетинала Лісостеп), а згодом і бічних ліній у глибину степів (до Уральську, Кустаная, Павлодару, Славгороду і Семипалатинську), великі простори С.-А. С. к. були положені далеко від залізниці (і від сплавного Іртиша), і тому експорт зерна відігравав невелику ролю порівняно з експортом свійських тварин і їх продуктів (вовна, масло). Промисловість
| Корінна людність | росіяни, українці і білоруси | інші | разом
1897
Уральська | 460,5 (71,4) | 163,9 (25,4) | 20,7 (3,2) | 645,1 (100,0)
Тургайська | 411,1 (90,6) | 35,0 (7,8) | 7,3 (1,6) | 453,4 (100,0)
Акмолинська | 428,5 (62,8) | 225,6 (33,0) | 28,5 (4,2) | 682,6 (100,0)
Семипалатинська | 605,1 (88,4) | 68,4 (10,0) | 11,1 (1,6) | 684,6 (100,0)
1911
Уральська | 485,9 (60,6) | 297,7 (36,8) | 20,7 (2,6) | 804,3 (100,0)
Тургайська | 463,3 (65,0) | 235,5 (33,0) | 13,9 (2,0) | 712,7 (100,0)
Акмолинська | 550,9 (38,1) | 835,4 (37,9) | 57,4 (4,0) | 1443,7 (100,0)
Семипалатинська | 675,8 (77,4) | 174,9 (20,0) | 23,1 (2,6) | 873,8 (100,0)