Економі́чне районува́ння — це науково-обґрунтований територіальний поділ території країни, регіону чи всього світу на систему економічно збалансованих частин — економічних районів, які склалися історично або в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праціРозміщення продуктивних сил і регіональна економіка: навчальний посібник / За ред. Є. П. Качана. — К.: Видавничий дім «Юридична книга», 2005. — 704 с. — ISBN 966-7791-41-6.
Сфери компетенції Спонтанно економічне районування формується головним чином під впливом економічних факторів: максимально вигідної продуктивності при мінімальних коштах виробництва, транспорту, розподілу й споживання, але на нього також мають значний вплив і такі неекономічні фактори, як урядова політика, міжнародні стосунки, адміністративне право, національно-культурні особливості населення тощо. Сучасна наука про економічне районування — регіональна або просторова економія — є на межі політичної економії, економічної географії, теорії й практики зовнішньої торгівлі та математичного та статистичного моделювання рішень; вона аналізує ефективність територіального розміщення і переміщення виробництва і споживання, збалансованість та пропорційність міжгалузевих, міжрайонних зв'язків, ефективність організації управління економічними районами та політики й планування їх розвитку.
У загальному розумінні економічний район визначається як поняття, яке широко використовується в різних галузях знань і означає територію, що вирізняється подібним рівнем розвитку, фізико-географічною, історичною, технічною, соціально-демографічною, і, в першу чергу, економічною спільністю — сталістю структури головного комплексу внутрішніх і зовнішніх міжгалузевих зв'язків, внутрішньою кооперацією, інтеграцією, зовнішньою спеціалізацією.
Основні районоутворюючі фактори На формування економічних районів впливають різні фактори: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні.
Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.
Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів. Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території, вигідного географічного положення, значних запасів мінеральних (особливо паливних і енергетичних) ресурсів, комбінування виробництв, що їх використовують, а також використання навичок та виробничого досвіду населення, які здобуті ним протягом певного історичного періоду.
Другим важливим районоутворюючим фактором, який є похідним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці веде до формування галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК.
Як складові частини до ТВК входять елементарні техніко-економічні комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В основі цих комплексів знаходяться стійкі сполучення взаємопов'язаних підприємств різних галузей, їх зв'язки визначені технологією і економікою виробництва. Прикладом таких елементарних комплексів можуть бути молокозаводи, розташовані в сільській місцевості, та цукрові заводи з їх сировинними зонами і взаємопов'язаним з ними тваринництвом, яке використовує відходи цих виробництв. Елементарні комплекси є в різних галузях промисловості.
Сукупність однорідних або тісно зв'язаних між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території, утворює територіально-виробничий комплекс, який охоплює значну частину економічного району. В межах одного великого економічного району може бути один або декілька тісно пов'язаних ТВК.
До основних районоутворюючих факторів належать також і найбільші міста країни — великі регіональні і індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як економічний центр впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпечується зв'язок ядра і периферії економічного району.
Зона районоформуючого впливу великого регіонального центру охоплює цілу групу адміністративних областей. В Україні такими центрами є Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів. Найбільшу зону районоформуючого впливу має м. Київ, який, крім потужного регіонального центру, є ще і столицею держави.
Важливе районоутворююче значення мають особливості еко-номіко-географічного положення території району. Вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства. Так, наприклад, вихід Південного економічного району України до берегів Чорного моря обумовив значний розвиток у його народногосподарському комплексі морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і судноремонту, курортно-туристичного комплексу, риболовства і рибопереробної промисловості.
На утворення економічного району великий вплив мають природні умови і ресурси. Природні умови взагалі, і особливо природні ресурси, — це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури територіальних виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-, водо-, трудомістких та інших виробництв, а також на галузеву спеціалізацію сільського господарства. Наявність великих родовищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості.
Районоутворююче значення мають також основні форми територіальної організації виробництва — промислові центри, промислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об'єднуються в народногосподарський комплекс економічного району. Важливу роль у формуванні економічних районів відіграє транспорт. Наявність розвинутої транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних економічних зв'язків, посилює формування зон економічного тяжіння периферійних територій до їхнього економічного ядра. Значний вплив на формування економічних районів має національно-політичний устрій та адміністративно-територіальний поділ країни. В умовах перехідної економіки, коли ще значна кількість промислових підприємств залишається власністю держави, а в сільському господарстві зберігаються кооперативні сільськогосподарські підприємства, адміністративні області залишаються ще як єдине господарське ціле із своїми органами управління господарством. У їх межах функціонують територіальні виробничі комплекси, їхні основні складові частини або окремі ланки народногосподарського комплексу великого економічного району.
Історія районування в Україні
До 1917 р. початку історії економічного районування України можна вважати кінцем 18 ст., відколи в Російській і Австрійській імперіях робили описи й проекти економічного районування українських земель з метою накладання податків, військово-стратегічних планувань тощо. Перший науковий підхід до економічного районування мали економічно-географічні студії Російської Імперії — П. Семенова-Тян-Шанського (1880), Д. Менделєва (1893), А. Ріхтера (1898) та ін., в яких виділялися природно-економічні райони України; російські праці з сільськогосподарського районування кін. 19 ст. (А. Фортунатова, О. Челінцева) та українська праця про розподіл російських державних доходів і витрат М. Яснопольського, що започаткувала першу у світі школу територіальної фінансової економетрії. Промислове економічне районування України розпочав вивчати С. Подолинський, а ґрунтовні праці написали у 1910-х pp. І. Фещенко-Чопівський, П. Фомін, згодом К. Воблий.
Індустріалізація останньої чверті 19 — поч. 20 ст. спершу спеціалізувала південну й центральну Україну на сільськогосподарському машинобудуванні, лісостеп — на цукровій промисловості, а незабаром, відповідно — на вугільній, гірничій, металургійній, хімічній та металообробній промисловості, а всю Україну, крім того, — на харчовій промисловості. Далі розвинулося важке, зокрема — залізничне й корабельне машинобудування, будівельна промисловість, шкіряна тощо. Спеціалізація Степу на тваринництві у першій половині 19 ст. створила тут окремий економічний район, який у другій пол. 19 ст. змінився на зерновий, скерований на експорт до Західної Європи. Тоді ж виділився й новий бурякоцукровий сільськогосподарський район у Лісостепу. Західноукраїнські землі під Австрією були окремим, сильно недорозвинутим аграрним районом.
У праці «Розвиток капіталізму в Росії» (1899) В. Ленін висунув гіпотезу, що розвиток капіталізму об'єднує економіку Російської Імперії в «єдиний всеросійський ринок». «Спільний ринок» формально існував, бо не було внутрішніх митних кордонів, але на території імперії існував також ряд цілком окремих і відмінних економічних районів, обмін між якими ще не мав вирішального значення. Таким окремим районом була Україна, або ж весь «Південь», включаючи Донщину, почасти Північний Кавказ і Бессарабію. Інші райони: Польща, Прибалтицько-Петербурзький, Московсько-Центральний, Уральський, Середньо-Азійський, Баку й Закавказький, невеликий Далеко-Східний, що інтегрувався з Маньчжурією; Фінляндія мала окрему економіко-адміністративну автономію. Ці економічні райони постали внаслідок внутрішньої економічної інтеграції, взаємного доповнення власних галузей виробництва та внутрішніх ринків споживання, місцезнаходження природних ресурсів та спеціалізації промисловості на їх основі. Відносна недорозвиненість наземних шляхів сполучення, величезні віддалі й кошти міжрайонного транспорту та близькість і дешевизна водного транспорту теж сприяли формуванню цих районів, не зважаючи на те, що російський уряд встановлював штучно знижені пільгові тарифи на далекі залізничні перевозки. Вирішальну роль відігравав і той фактор, що в окремих економічних районах імперії панував чужоземний капітал різної національності: французько-бельгійський в Україні та в Домбровському басейні Польщі; німецький — у Варшаві, Прибалтиці, Фінляндії й подекуди у Москві: англійський — в Баку тощо. Російський приватний капітал переважав тільки на Уралі, в Сибіру, Сер. Азії і подекуди в Москві, але й там втрачав позиції, зокрема внаслідок переможної конкуренції українських територіальних монополій. Харківська Рада з'їздів гірничопромисловців півдня Росії й ін. подібні організації (наприклад, Цукровий синдикат) планували економіку України, як окремий економічний район. Продукція економічних районів імперії у переважній частині споживалася на місці або вивозилася за кордон (наприклад, нафта Баку). Російська Імперія була економічно інтегрованою, як цілість, лише системою державних фінансів та до деякої міри великими банками, центри яких були у Петербурзі, але які своєю чергою перебували під контролем західноєвропейських банків. Західноукраїнські землі були інтегровані з Австрією та Чехією дещо тісніше, але і в їхній промисловості панував закордонний капітал.