Угорсько-чехословацькі відносини (, ) — історичні двосторонні відносини між Угорщиною та Чехословаччиною в 1945—1992 роках. Почалися з відновленням незалежної Чехословаччини після 6 років німецької окупації.

Обидві країни потрапили до радянської сфери впливу та входили до створених з ініціативи СРСР Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) і Організації Варшавського договору (ОВД). Всередині РЕВ Угорщина і Чехословаччина належали до групи держав із вищим рівнем розвитку, хоча Угорщина була відносно менш розвинена. Створюючи ОВД, Радянський Союз публічно запросив Угорщину і Чехословаччину вступити в цю організацію, чим хотів продемонструвати суверенний статус своїх східноєвропейських союзників по радянському блоку.

У 1966 році сформований широкою коаліцією новий уряд Західної Німеччини, в якому вперше здобула керівне становище СДПН, розпочав таємні попередні переговори з Угорщиною і Чехословаччиною (а також Румунією і Болгарією) з метою встановлення дипломатичних відносин. Водночас, Угорщина на відміну від Чехословаччини не мала серйозних неврегульованих питань із ФРН.

Оскільки економіка Угорщини чи не найбільше з усіх країн-членів ОВД спиралася на західні контакти і технології, важливим пріоритетом для угорського керівництва з середини 1960-х стала робота на розрядку. З цією метою у січні 1967 року угорський очільник МЗС Янош Петер запропонував комплексну концепцію, одним із найзначніших пунктів якої була ідея встановлення тісної співпраці між «країнами Дунайського регіону та державами Центральної Європи» (Угорщина, Чехословаччина, Югославія та Австрія). Цю концепцію було впроваджено лише років через двадцять за суттєво інших обставин.

У результаті змін кінця 1970-х обидві держави (хоча й по-різному) бажали підтримувати і зміцнювати свої відносини із Західною Європою загалом та з ФРН зокрема. Наприкінці 1980-х років країни скинули власні комуністичні режими і позбулись радянського тиску. На завершальному етапі відносин Угорщина і Чехословаччина співпрацювали в рамках «Вишеградської трійки».

Розпад соціалістичного табору на початку 1990-х рр. змінив геополітичну обстановку та разом із розпадом самої чехословацької федерації відкрив перспективи для розвитку двосторонніх відносин нових суверенних держав — Угорщини, Словаччини та Чехії.

Історія

Угорське питання в Чехословаччині в 1945—1955 роках У першій половині ХХ століття Угорщина проводила ревізіоністську політику, прагнучи відвоювати втрачені за Тріанонським договором землі, а це приблизно ще дві такі території, як та, що залишилась під угорською владою. Однак ці спроби зазнали невдачі, а підсумки Другої світової війни для Угорщини виявилися такими ж сумними, як і Першої світової війни — вона остаточно втратила повернуту третину території, а сотні тисяч етнічних угорців опинилися поза межами держави, ставши найчисленнішою національною меншиною в Європі. Деякі дослідники почали називати Угорщину розділеною країною, а угорців — розділеною нацією.

Чехословацький уряд у вигнанні на чолі з Едвардом Бенешем розробляв ідею виселення з території Чехословаччини угорської національної меншини, мотивуючи це, зокрема, репресіями гортистської Угорщини щодо словаків і чехів у Південній Словаччині в 1939—1944 роках, що підсилило міжнаціональну ворожнечу. В цьому питанні він сподівався на підтримку великих держав, проте після Потсдамської конференції змінилася міжнародна обстановка і питання односторонньої депортації відкинули. Одна з причин цього полягала у проживанні в Угорщині приблизно 100-тисячної національної меншини словаків. До того ж чеські і словацькі політики не дійшли одностайної оцінки моральної сторони такого заходу і спроможності виселення угорців за тим же сценарієм, що й німців. Тому вирішили вдатися до переміщення населення прикордонних територій. На першому етапі перемовин Угорщина відхилила цю ідею, звинувативши Чехословаччину в «расизмі» і «нацизмі». Чехословаччина сприймала ці оцінки як намагання супротивної сторони зберегти присутність етнічних угорців коло кордону, щоб створити у майбутньому привід для його перегляду. Прагнучи провести обмін населенням, Бенеш просував ідею «колективної вини» і зумисно поєднав питання виселення німців та угорців, адже погане ставлення чеських і словацьких громадян до нацменшин пов'язувалося у першу чергу з негативним сприйняттям німців, яких розглядали як «колективного ворога» — злочинців, які служили опорою нацистського режиму.

Однією з проблем, що виникла на переговорах, були нерівні умови обміну: кількість угорців, що населяли Словаччину, і словаків, які проживали в Угорщині, істотно різнилася. Угорська меншина була у п'ять разів численніша за словацьку. Перша налічувала близько 500 000 угорців, із яких 104 819 осіб називали своєю рідною мовою словацьку, а приблизно 17 000 визнавали себе словаками. Уряд Угорщини вважав, що для обміну вдасться зареєструвати не більш ніж 75 000 тамтешніх словаків, що не вирішувало долі всієї угорської меншини у Словаччині. Угорський уряд не міг погодитися і на перевезення рухомого майна, оскільки у словацьких угорців майно конфіскували. Таким чином виконання цієї умови загрожувало відбудові та подальшому розвитку народного господарства Угорщини. А вимога працевлаштувати потенційних переселенців зі Словаччини в аграрному секторі наштовхнулася на нестачу земельних угідь.

Ідеї Бенеша про майбутнє угорської національної меншини загалом збігалися з думками чеських комуністів на чолі з Клементом Готвальдом, які перебували у Москві. Утворений у березні 1945 року новий чехословацький уряд Національний фронт, куди ввійшли чехи і словаки, у своїй ухваленій наступного місяця Кошицькій програмі сформулював питання угорської нацменшини суголосно вищезазначеним міркуванням, що в цілому схвалив і СРСР. Оголошувалася конфіскація угорської земельної власності та закриття угорських шкіл. Передбачалося, що громадяни Чехословаччини угорської національності з громадянством до Мюнхенської угоди зможуть повернутися лише за умови належності до антифашистів, які боролися за Чехословаччину і які після цієї угоди та після 15 березня 1939 р. (вторгнення в Карпатську Україну) потерпали від переслідувань за лояльність Чехословаччині. Першим кроком до здійснення плану обміну населенням стало підписання 22 січня 1945 р. прихильним до СРСР угорським урядом перемир'я з Радянським Союзом, Великою Британією і США. Кордони з Чехословаччиною поверталися до стану перед Першим Віденським арбітражем, унаслідок чого вся Південна Словаччина переходила до Чехословаччини. На додачу, Угорщина передавала Чехословаччині селища Горвальг'ярфан, Оросфар і Дунашун біля кордону з Австрією. 27 лютого 1946 року після довгих переговорів у Празі підписали двосторонню угорсько-чехословацьку угоду, за якою обмін населенням належало провести у співвідношенні 1 чех/словак — 1 угорець. Уряд ЧСР надіявся, що кількість чехів і словаків, які зголосяться до переселення, буде приблизно 150 000, а з огляду на повторну словакізацію чисельність угорців у країні зменшиться до 200 000. Наслідки перших кроків реалізації угоди засвідчено в тексті скарги, яку подала Угорщина на Паризькій мирній конференції 14 серпня 1946 року щодо становища етнічних угорців: «…угорці, які проживають у Словаччині, були позбавлені громадянства і навіть найелементарніших прав. У них конфісковано майно. Жоден угорець не може виконувати ні фізичну, ні інтелектуальну роботу. Він не сміє вимагати справедливості, не може стати членом профспілки, не може реалізовувати свої громадянські права. Використання угорської мови на службі і навіть у церквах і в громадських місцях заборонено та підлягає покаранню. Жодна газета чи періодичне видання угорською мовою не може виходити … також не можна розмовляти по телефону або надсилати телеграми угорською мовою. Угорці не можуть мати радіоприймачів. Усі угорські школи закриті і навіть приватне навчання угорською мовою підлягає штрафуванню. Влада Чехословаччини звільнила всіх державних службовців і приватних службовців угорського походження та призупинила виплату пенсій; інваліди, вдови й сироти не отримують допомоги»

Згідно з Паризьким мирним договором, укладеним 10 лютого 1947 року, Угорщина зазнала суттєвих територіальних втрат, адже було поновлено її кордони за Тріанонським договором. Окрім того, Чехословаччина одержала ще 43 тис. км² території. Угорщина відмовилася від претензій на Закарпатську Україну, яку включили до складу СРСР. Також Угорщина передала Румунії Трансільванію. Відхилено пропозицію США про економічну допомогу республіці у вигляді скорочення суми репарацій із 300 до 200 млн доларів. Договір не обумовлював жодного захисту прав і свобод національних меншин. У 1946—1947 роках було врегульовано територіальний спір між Угорщиною та Словаччиною і здійснено обмін населенням прикордонних територій. До Угорщини переселили 55 487 осіб угорської національності, а з Угорщини до Словаччини 59 774 особи словацької національності. Водночас у самій Чехословаччині частину угорців депортували в Судетську область, а 367 000 осіб у рамках ресловакізації залишилися в країні. Деяких угорців у результаті організованого набору трудових ресурсів переселили в Чехію (тільки з листопада 1946 по лютий 1947 року їхня чисельність становила 44 129 осіб).

На партійному саміті КПЧ і УПТ у Будапешті 23–25 лютого 1948 року угорське партійне керівництво погодилося продовжити обмін населенням. 18 квітня 1948 року Угорщина висловила в меморандумі протест проти погіршення ситуації, пригрозивши припинити обмін, якщо не буде покращення. Тим часом, після комуністичного захоплення влади компартія пообіцяла, що угорська меншина може залишатися на рідній землі, а їхнє громадянство буде відновлено в дусі марксизму-ленінізму та пролетарського інтернаціоналізму. 25 жовтня 1948 року Національні збори Чехословаччини ухвалили Закон 245/1948, який дозволив тамтешнім не причетним до злочинів угорцям відновити чехословацьке громадянство за умови складання присяги на вірність протягом 90 днів. Обмін населенням завершився 22 грудня 1948 року, хоча кілька людей прибули до Угорщини аж навесні 1949 року. Офіційно експатріювали приблизно 100 000 угорців, тоді як населення Чехословаччини збільшилося на 73 000 словаків з Угорщини. 21 липня 1949 року спільна чехословацько-угорська комісія офіційно завершила роботу. 25 липня 1949 року обидві сторони уклали угоду в Штрбському Плесі, яка врегулювала економічні та фінансові питання, що виникли у зв'язку з обміном населенням. Атмосфера поглиблення холодної війни згуртувала держави радянського блоку, покращивши і чехословацько-угорські відносини, першою ознакою чого стало підписання чехословацько-угорського договору про дружбу, співпрацю та взаємодопомогу. У березні 1949 року створено Культурну спілку угорських робітників у Чехословаччині (Чемадок). Вже в грудні 1948 року дозволили видавати угорську комуністичну газету Új Szó («Нове слово»). Протягом 1949 року угорська меншина поступово відновилася у громадянстві. У 1949—1951 роках при ЦК КПС працював Угорський комітет у складі 5 членів. Він контролював виконання партійних рішень щодо угорської меншини. КПЧ, а в її складі КПС, дозволили угорцям вступати до своїх лав. Угорські установи подавалися в чехословацькій пресі як досягнення комуністичної системи, за яке угорцям слід бути вдячними. У 1949—1956 роках Чемадок діяв у масштабі Чехословаччини як невелика партія, ставши однією з найвпливовіших культурницьких організацій в угорських селах і як така зазнав нападок словацьких націоналістів. У 1953 році за угорську п'єсу «Янош Вітез», яку Чемадок часто ставив, словацька влада звинуватила його у просуванні угорського буржуазного націоналізму.