Енд-зона (, досл. — «кінцева зона») — це ігрова зона на полі в американському футболі та споріднених видах спорту, в якій відбувається нарахування очок.

Опис

Енд-зона — це ділянка між та , обмежена боковими лініями. Поле має є дві енд-зони, розташовані на протилежних кінцях. З усіх боків енд-зона обмежена білою лінією, що вказує на її межі, а на чотирьох кутах встановлені помаранчеві квадратні пілони як візуальні орієнтири (до початку 1970-х років замість них використовувалися прапорці). У канадському футболі замість термінів «енд-зона» та «кінцева лінія» офіційно вживаються «зона голу» (goal area) та «мертва лінія» (dead line), проте в розмовному мовленні частіше використовують американську термінологію. На відміну від таких видів спорту, як футбол або хокей, де м'яч або шайба мають повністю перетнути лінію воріт, у гридайрон-футболі достатньо, щоб будь-яка частина м'яча перетнула вертикальну площину зовнішнього краю лінії голу.

Схожа концепція існує в обох видах регбі, де вона відома як «залікова зона» (in-goal area). Різниця полягає в тому, що в регбі для зарахування (еквівалент тачдауну) м'яч обов'язково має торкнутися землі в заліковій зоні, тоді як у гридайрон-футболі достатньо просто володіти м'ячем всередині енд-зони (або навіть у стрибку над нею).

Алтимат-фрізбі також використовує енд-зону. Бали в цьому спорті зараховуються, коли гравець приймає пас, перебуваючи в енд-зоні.

Нарахування балів

Команда отримує тачдаун, коли гравець забігає в енд-зону суперника з м'ячем у руках або ловить м'яч, перебуваючи в її межах. Якщо гравець несе м'яч, очко зараховується, коли будь-яка частина м'яча опиняється безпосередньо над або за будь-якою частиною лінії голу між пілонами Крім того, після тачдауну таким же чином може бути виконана двоочкова конверсія.

Розміри

Енд-зона в американському футболі має 10 ярдів (9,1 м) завдовжки та 53 ярди (48,8 м або 160 футів) завширшки.

Повнорозмірна енд-зона в канадському футболі має 20 ярдів завдовжки та 65 ярдів завширшки (тобто 18,2 на 59,4 м). До 1980-х років канадська енд-зона мала довжину 25 ярдів (22,8 м). Першим стадіоном, що використав 20-ярдову зону, став «Бі Сі Плейс» у Ванкувері в 1983 році. Вперше це було здійснено через брак місця, але нововведення стало популярним, і в 1986 році КФЛ офіційно запровадила його для всієї ліги .

На стадіоні «БМО Філд», де грають «Торонто Аргонавтс», глибина енд-зон становить лише 18 ярдів (14,6 м). Як і на полях для американського футболу, канадські енд-зони також позначені чотирма пілонами. На канадських стадіонах, де є бігові доріжки, кути енд-зон часто доводиться «зрізати» по діагоналі, через що зона набуває форми шестикутника з шістьма пілонами.

Енд-зони в алтимат мають ширину 40 ярдів і глибину 20 ярдів (37 м × 18 м)

Ворота

Розташування та розміри воріт різняться залежно від ліги, але зазвичай вони знаходяться в межах енд-зони. Раніше ворота стояли на лінії голу і мали Н-подібну форму. Нині, з міркувань безпеки гравців, майже всі ворота в професійному та коледжному американському футболі мають Т-подібну форму (що робить їх схожими на рогатку) і розташовані відразу за задньою лінією енд-зон. Такі ворота вперше з'явилися в 1966 році, їх винайшли Джим Трімбл та Джоел Роттман у Монреалі.

У канадському футболі ворота досі стоять на лінії голу. Це пов'язано з тим, що перенесення їх на 20 ярдів назад різко зменшило б кількість спроб філд-голів, а більші розміри поля роблять менш критичним ризик зіткнення з воротами.

На рівні середніх шкіл часто зустрічаються комбіновані ворота: зверху футбольні стійки, а знизу — ворота для європейського футболу. У таких випадках нижні частини стійок захищені товстим шаром пінопласту для безпеки гравців Penta, F.; Amodeo, G.; Gloria, A.; Martorelli, M.; Odenwald, S.; Lanzotti, A. Low-Velocity Impacts on a Polymeric Foam for the Passive Safety Improvement of Sports Fields: Meshless Approach and Experimental Validation. Appl. Sci. 2018, 8, 1174. https://doi.org/10.3390/app8071174 .

Оформлення

Більшість професійних та коледжних команд малюють на поверхні енд-зони свій логотип, і/або назву команди, заповнюючи фон фірмовими кольорами. Під час фіналів кубків або «боулів» назви обох команд-суперниць часто малюють у протилежних енд-зонах. У КФЛ повністю зафарбовані енд-зони зустрічаються рідко, хоча на них можуть бути логотипи клубів або спонсорів. Оскільки в канадському футболі енд-зона є частиною активного ігрового поля, на ній часто наносять ярдні позначки.

Часто, особливо в невеликих школах енд-зони часто залишаються недекорованими або мають прості білі діагональні смуги. Відомим прикладом такого мінімалістичного дизайну є поле Університету Нотр-Дам, де енд-зони розкреслені дев'ятьма діагональними лініями під кутом 42°, що символізує заснування цього університету в 1842 році. Професійна команда «Піттсбург Стілерс» використовує діагональні смуги в одній з енд-зон, щоб полегшити конвертацію розмітки між іграми НФЛ та коледжними матчами команди «Піттсбург Пантерс», які проводяться на тому ж стадіоні.

Іноді оформлення енд-зони присвячують пам'яті видатних осіб. Наприклад, «Балтимор Рейвенс» виділяли літери «MO» в назві міста золотим кольором на честь свого сліпого юного вболівальника , що помер від раку.

Історія

Енд-зони з'явилися внаслідок легалізації форвард-пасу. До цього лінія голу збігалася з кінцевою лінією, і гравці заносили тачдаун, фактично виходячи через цю лінію за межі поля. Ворота стояли безпосередньо на лінії голу, а будь-які удари ногою, що не приносили очок, але вилітали за кінцеву лінію, реєструвалися як тачбеки (або, у канадському футболі, «сингли»; саме в еру до появи енд-зон встановив рекорд за кількістю сінглів за гру — вісім).

На початку епохи форвард-пасів м'яч було треба спіймати в межах поля і не можна було кидати через лінію голу (оскільки в такому разі той, хто його ловив, мав би перебувати ). Це також ускладнювало гру поблизу власної лінії голу, адже відхід назад для пасу чи удару міг призвести до сейфті (тодішні правила вимагали, щоб пасуючий перебував за п'ять ярдів від лінії сутички).

Таким чином, у 1912 році в американському футболі була введена енд-зона. У той час професійний футбол лише зароджувався, а домінував коледжний і, оскільки багато університетських команд уже мали збудовані стадіони з трибунами впритул до поля, значне подовження майданчика було неможливим. Було знайдено компроміс: до кожного кінця поля додали по 12 ярдів енд-зони, але натомість ігрове поле скоротили зі 110 ярдів до 100. Загальний розмір поля став лише трохи більшим, ніж раніше. Ворота спочатку залишалися на лініях голу, але після того, як вони почали заважати грі, їх перенесли на кінцеві лінії у 1927 році, де вони залишаються в коледжному футболі до сьогодні. НФЛ у 1933 році знову перенесла ворота на лінію голу, але потім повернула їх назад на кінцеву лінію в 1974 році.

Канадський футбол, прийняв форвард-паси та енд-зони пізніше за американський — у 1929 році. У Канаді коледжний футбол ніколи не був таким впливовим, як у США, а професійний у 1920-х роках лише розвивався. Також канадці прагнули зменшити роль у своїй грі синглів («ружів», як вони називаються у Канаді). Тому до існуючого 110-ярдового поля просто додали 25-ярдові енд-зони, створивши значно більший ігровий простір. Оскільки перенесення воріт на 25 ярдів назад зробило б занадто складними філд-голи, ворота залишили на лінії голу, де вони стоять і нині. Проте у 1986 році, коли стадіони КФЛ стали більшими та сучаснішими, ліга скоротила глибину енд-зони до 20 ярдів.

Примітки