Схимонах Іуліан Бойко (Бойко Олексій Іванович;) — православний подвижник, схимонах, Христа ради юродивий.

Життєпис

Дитинство та ранні роки Схимонах Іуліан (у миру — Бойко Олексій Іванович) народився 4 квітня 1940 року в селі Новостародуб Петрівського району (нині — Олександрійського) Кіровоградської області. Його мати, Матрона Митрофанівна Яструб, працювала дояркою. В актовому записі про народження батько не був указаний офіційно, проте місцевий житель Іван Бойко визнав батьківство й дозволив дати дитині своє прізвище. Олексій народився з важкими фізичними вадами, через що з дитинства мав інвалідність.

Ранні роки майбутнього подвижника пройшли у вкрай важких умовах. Через безнадію та розпач мати одразу після народження залишила немовля в заметі на вулиці. Дитину випадково почула та врятувала сусідка, яка принесла її до хати й змусила матір прийняти сина назад. Згодом матір намагалася позбутися хлопчика, залишивши його в лісі, проте Олексія привів додому собака, який притягнув його за рукав одягу. У родині дитина зазнавала жорстокого поводження, голодувала й терпіла побої від старших дітей, через що шукала розраду в молитві. З підліткового віку Олексій регулярно ходив пішки за 25 кілометрів до найближчого діючого храму в смт Петрове.

Початок мандрівництва та подвиг юродства У підлітковому віці (приблизно в 14 років) Олексій залишив рідну домівку та розпочав життя мандрівного прочанина. За спогадами сучасників, у середині 1950-х років його вперше помітили в Києво-Печерській лаврі, де він ходив у жіночому балахоні, приховуючи свій духовний стан під виглядом безумства (юродства Христа ради). У середині 1960-х років деякий час мешкав у місті Олександрія Кіровоградської області, де відвідував місцевий храм, а віряни знали його під ім'ям «Льоня».

Наприкінці 1960-х років переїхав до Кіровограда (нині — Кропивницький). Разом з іншими мандрівниками — Миколою Трубіним (майбутнім ієреєм) та Марією Савицькою — тривалий час проживав у релігійних громадських будинках (зокрема в Пешому провулку та по вулиці Бєлінського), присвячуючи час молитві та юродству. У цей період його духовним наставником став відомий афонський старець ієросхимонах Євфимій (Євтушенко), який служив у кіровоградському Кафедральному соборі Різдва Пресвятої Богородиці. Саме отець Євфимій благословив Олексія на важкий шлях цілковитого юродства. Згодом, разом із Миколою Трубіним, відвідував Псково-Печерський монастир, де спілкувався зі схиархімандритом Михаїлом.

Київський період та чернечий постриг У середині 1980-х років Олексій Бойко переїхав до Києва. Спочатку відвідував богослужбові відправи у Володимирському кафедральному соборі. Згодом, за благословенням відомої київської подвижниці черниці Аліпії (Авдєєвої) та архімандрита Амвросія (Юрасова), його прийняла на постійне проживання та догляд вірянка Ніна Олександрівна Яворська. У її квартирі в місті Вишневе під Києвом старець прожив 16 років. Наприкінці життя матушки Аліпії отець Іуліан символічно отримав від неї благословення на продовження її духовного подвигу в столиці.

Прийнявши чернечий постриг з ім'ям Іуліан та зведення у велику схиму, старець став відомим серед київських вірян своїм незвичним виглядом: ходив у схимницькій шапочці, з милицею та постійно забинтованою правою рукою, розмовляючи алегоріями та приховуючи під дивацтвами дари прозорливості.

З 1997 року схимонах Іуліан став регулярно відвідувати Китаєву пустинь. Навколо нього згуртувалася частина монастирської братії (зокрема отці Парфеній, Паїсій, Анатолій, Піор, Єфрем та Мардарій), які обрали його своїм духовним керівником. Через непорозуміння з тодішнім керівництвом монастиря, частина ченців згодом пішла за старцем спочатку до смт Княжичі, а пізніше — до Бородянки.

Старець активно подорожував святими місцями України. Він вніс вагомий вклад у відродження Мотронинського монастиря Черкаської єпархії, де духовно підтримував ігуменю Матрону та сестер. Крім того, за його благословенням та молитовною допомогою на Закарпатті було засновано три нові чернечі обителі: Свято-Успенський чоловічий монастир (с. Кичірне), Свято-Покровський чоловічий скит (с. Кострино) та Свято-Владимирський чоловічий монастир (с. Сухий).

Попри фізичні страждання (прогресуючі хвороби ніг та важкі грижі), старець приймав велику кількість людей, які зверталися до нього за порадою. Останні роки життя мешкав у Києві на Березняках, а згодом — у квартирі на Харківському масиві.

Останні дні та упокоєння На початку липня 2005 року стан здоров'я схимонаха Іуліана різко погіршився, він пережив клінічну смерть і кому, перебуваючи під наглядом лікарів та духовних чад. Оговтавшись, за тиждень до смерті старець здійснив останню прощальну поїздку до Мотронинського монастиря та Кіровограда, щоб попрощатися з близькими людьми.

Схимонах Іуліан упокоївся 10 липня 2005 року в Києві. Труну з тілом спочатку доправили до Мотронинського монастиря, а ввечері 11 липня перевезли до Кафедрального собору Різдва Пресвятої Богородиці в Кіровограді, де двері залишалися відчиненими всю ніч для прощання.

12 липня 2005 року, у день свята святих апостолів Петра і Павла, після заупокійної літургії та відспівування, яке очолив архімандрит Парфеній, подвижника поховали на Лелеківському кладовищі Кропивницького — на місці, яке він сам неодноразово вказував за життя. Місце його поховання залишається об'єктом масового паломництва православних вірян. Бібліографія

Примітки